Поезія про Кохання
або
Поезія Високих Почуттів
На цій сторінці зібрані поетичні твори про високі почуття. До кожного у свій час в житті вони приходили, приносячи чи то радість, чи то горе, чи то смуток, чи то надію, але завжди залишали свій відбиток десь у глибині душі. Поезія цих авторів була вчасно записана на аркуші паперу і передана до думки загалу. Отож, читайте і насолоджуйтесь вічною грою слів і почуттів...
Дмитро Княжич: Струни Ніжності
- "..."
- "Засурмив Дніпро – пора прощання..."
- "Я кохаю тебе, наче скрипку смичок..." (13.02.2005)
- "На київських алеях біло-біло..." (26.04.2005)
- Світланці (25.04.2006)
- "Я тобі сказав (а серце – маятник)..." (13.05.2006)
- "Я лечу на крилі у дощу..." (22.09.2006)
[Дмитро Княжич] Київ © Дмитро Княжич (shakia-muni [at] bigmir [dot] net). Всі права застережені.
Засурмив Дніпро – пора прощання.
Літу смішно, бо в душі сніги.
Скіфським акінаком це кохання
В серце ти встромила – на загин.
Ще твоя смаглявість оксамитна
І вербовий еластичний стан
У свічаді пам’яті помітні,
Та ляга на риси мла густа.
Все стирає час – іконні лики,
Руни та клинопис. Кожна мить
Краплею впада у часу ріки.
Лиш ім’я твоє античне – Ніка –
Раною у серці глибочить.
Я кохаю тебе, наче скрипку смичок,
Що цілує їй струни, мов руки.
А тепер поміж нас – дисонанси думок
І мінорні кантати розлуки.
Струни ніжності всі до одної порвав
(Ах навіщо, навіщо, навіщо?)
Знов рокоче бандурна журба вікова.
Шабля Місяця. Зоряне віче.
Ой стоптали комоні мою душу, як степ
(О навіщо, навіщо, навіщо?)
Журні струни (бандура чи скрипка – пусте),
Та ім’я твоє – карбом – навічно.
13.02.2005
На київських алеях біло-біло.
То цвіт весни чи снігова пора?
Кохання перше – ніби вірш невмілий,
Що важко виринає з-під пера.
У паморозі куполи церковні.
То жар чи холод – не збагну ніяк –
В моєму серці праведно-гріховнім.
Прощальний помах – мов прокляття знак.
У срібних окулярах мудрий Місяць
Читає древні письмена зірок.
Я йду один, наївний віршописець.
В кінці алеї твій згасає крок.
Барвиться сніг у сяйві ліхтарнянім.
Вечірнім фіолетом мріє даль.
Не жаль себе, але свого кохання,
Побитого морозом – дуже жаль.
26.04.2005
Світланці
Біла музика ніжних рук.
Добрі очі – сірі бемолі.
Біла музика теплих рук.
О мій ніжний, лагідний болю.
Біла музика ніжних рук.
Темні кучері линуть, як вірші.
Я би ревно моливсь на ту гру,
Та її наслухає вже інший.
Біла музика ніжних рук.
І усмішка туга, наче лук.
Серце словом-стрілою – на друзки.
Як же буду тепер... без музики?
25.04.2006
Я тобі сказав (а серце – маятник),
Як три ночі самотою маявся,
Як про тебе мріяв одинокістю
В товаристві смутку сіроокого.
Тільки хмари в морі неба вершами,
Тільки чорноніч похмурим вершником,
Тільки дощ з татарськими очима
Бив чолом у вікна, як причинний.
Я не спав, та бачив сни про тебе.
У танку ходили сестри-верби
Й ти, заклечана коралями багатими
(Очі сяяли купальськими багаттями).
Ми пішли, побравшися за руки,
Наче праведники ірійними луками...
Я тобі казав – ти не дослухала...
13.05.2006
Я лечу на крилі у дощу
Днем осіннім – до тебе, до тебе...
Тільки грім – розставання віщун –
Підніма на шляху сотню стебел
Блискавиць, що гарячі, мов гнів.
Та мене надиха твоя близькість.
Я гашу зловорожі вогні
Зі Стрибожим онуком – вітриськом.
Все то лжа, що немає чудес,
Що в казках лиш окрилені коні.
Я до тебе прийду, як Зевес –
Сонцеструменем на підвіконня.
22.09.2006
