Поезія про Кохання
або
Поезія Високих Почуттів
На цій сторінці зібрані поетичні твори про високі почуття. До кожного у свій час в житті вони приходили, приносячи чи то радість, чи то горе, чи то смуток, чи то надію, але завжди залишали свій відбиток десь у глибині душі. Поезія цих авторів була вчасно записана на аркуші паперу і передана до думки загалу. Отож, читайте і насолоджуйтесь вічною грою слів і почуттів...
Поезія Сучасників
- "Коли вранці сонце сходить..." [Оля Дроздовська, м. Тернопіль]
- "Для тебе я створю чудо..." [Оля Дроздовська, м. Тернопіль]
- "Я хочу створити казку..." [Оля Дроздовська, м. Тернопіль]
- Земне Кохання [Люба, м. Тернопіль]
- Невдале Кохання [Рожалюк Марія, м. Тернопіль]
- "Не смотри на меня угрюмо..." [Богдан Кліщ, с. Голгоча, Підгаєцький район]
- Кохання двох [Мамотько Iнна]
- "Мріяв він, щоби життя цвіло..."
- "Бо це був дарунок для душі..."
- "У Парижі жив колись поет..." [Богдан Кліщ, с. Голгоча, Підгаєцький район]
- Перша Любов [Люба, м. Тернопіль]
- Твої Очі [Люба, м. Тернопіль]
- Заплаканi Очi [Микола Пономаренко]
- Коли моя рука [Микола Вінгаровський]
- Натхнення і кохання [Микола Шошаннi]
- Лиш до тебе [Микола Шошаннi]
- Дощ у Києвi [Микола Пономаренко]
- Лолiта [Микола Пономаренко]
- Тобі [MSGrey]
- Вдумайтесь у ці слова... [Метр-Кук & MGrey]
- Отак було (30.01.2001) [Микола Пономаренко]
- Коли... (25.04.2002) [Максим Колиба]
[Оля Дроздовська, м. Тернопіль]
Коли вранці сонце сходить,
Думаю лише про тебе,
Зорі міст любові зводить -
Ти стаєш моя потреба.
І без тебе знов минають
Довгі дні, безсонні ночі
Ти, напевно, ще й не знаєш,
Що люблю я твої очі...
Що люблю твою усмішку,
В ній ховаєш ти розлуку.
Знов лежу сама на ліжку,
Згадую твої я руки.
В них тепла є так багато
Й ніжності, любові, ласки...
Та не знаю я чи варто
Мріяти про добру казку.
Я не знаю чи згадаєш
Ти мене після розлуки.
Погляд свій від всіх сховаєш
І продовжиться знов мука.
Я так хочу знов побути
У твоїх ніжних обіймах
І у них усе забути -
Я так хочу бути вільна
Я живу лише тобою
І в думках моїх лиш ти
Що робить мені з собою?..
У розлуці зараз ми.
[Оля Дроздовська, м. Тернопіль]
Для тебе я створю чудо
І зроблю квітучим ранок,
На обрій закличу веселку -
Яскравих емоцій серпанок.
Для тебе не жаль мені вітру
І зір на безкраєму небі
Пухнастих маленьких сніжинок
Знесу я тобі при потребі.
Для тебе шумлять дерева
Й співають пташки на світанку,
І сонце встає лиш для тебе,
Коли прокидаєшся зранку.
[Оля Дроздовська, м. Тернопіль]
Я хочу створити казку
Лиш для тебе, єдиного в світі,
І побачити в погляді ласку,
Що проходить по тілу, мов вітер.
У очах прочитати: "Кохаю!",
І почути твій голос приємний.
Я без тебе у мріях літаю
Та хтозна чи той порив взаємний?
Земне Кохання [Люба, м. Тернопіль]
Від кохання ніде не сховаєшся,
Бо це щастя приходить до всіх.
Все одно в когось ти закохаєшся
І не смійся - навіщо тут сміх?
Скоро виростеш, станеш дорослою,
Хоч і вже не мала ти тепер.
На побачення рідною стежкою
Поспішаєш тихо у сквер.
Хлопець серцем твоїм володітиме -
Поцілунок в вечірній імлі.
І у серці твоїм вічно житиме
Те кохання, що йде по землі.
Невдале Кохання [Рожалюк Марія, м. Тернопіль]
Я дівчина невеличка,
І завжди була така.
Карі очі, ніжні личка,
Я любила козака.
Я любила і кохалась
У його палких вустах,
А пізніше я дізналась,
Що він їздить по містах.
Що він їздить і шукає
Все собі нову любов,
А дівчат він залишає
Для розлуки І розмов.
Хіба можна так кохати?
Мій козаче дорогий,
І любов отак топтати,
Не все будеш молодий.
Як прийде до тебе старість
І спитає де ти був,
То не буде вже та радість,
А полин гірких тих губ.
І про все це ти підтвердиш,
Де ходив І що робив,
Та кохання не повернеш,
Й ту любов, що ти згубив.
[Богдан Кліщ, с. Голгоча, Підгаєцький район]
Не смотри на меня угрюмо,
Я ведь парень бойкий и милый,
Ем печенье со сладким изюмом
И гуляю в рубахе белой.
Не боюсь я подняться в горы,
И спуститься с крутой вершины,
Я люблю, когда пахнет морем,
И волнуют его глубины.
Не боюсь я пойти навстречу
Злому ветру и темной буре.
Покориться простому сердцу
И неброской его натуре.
Я хочу чтобы в этом мире
Не срывались детские слезы,
Чтобы мы укреплялись в вере,
И цвели разноцветные розы.
Кохання двох [Мамотько Iнна]
Я дещо вам хотів би розповісти
і хочу попросити не судіть
історію одну я хочу вам відкрити
сідайте тут, не бійтесь, підійдіть.
Так ось, із чого ж розпочати
давно було це, вже і не згадать.
Не йдіть не буду вас повчати
було це не в роки заклять.
Ішов одного дня я раз додому
по сходах важко йти, але іду.
Та й зупинився я на поверсі одному
дай відпочину, потім знов піду.
І тільки-но рушати я зібрався,
рукою сперся на перило я,
дівча подало руку, я й зіперся
- "Вам ще далеко? проведу вас я".
Та дівчина, скажу я, була гарна
та найдорожче те, що серце золоте.
Допомогти скажу, могла б і кожна,
але до мене підійшло воно одне.
Вона була привітна і весела,
та ось в очах була якась жура,
слова її, як річка та весела,
але так дивно, що жила одна.
-"Дитино, Ірочко, чим маєшся, скажи"-
я запитав відкрито й сміло.
-"Історія моя така як і казки".
І почала розповідать несміло.
"Історію кохання я розкажу
кохання чистого, палкого, неземного.
на ньому я до сонця долечу
та не отримаю ніколи я … одного".
Обличчя дівчини скривилося від болю
не від порізів ні, а від сердечних ран.
Вона стиснула руки аж до болю
таку не смій торкнути, не порань.
І сльози потекли по ній рікою
ті сльози, що течуть самі собою.
Зітерла Іра їх тою рукою,
що перстень там носила із собою.
Жили ми з мамою одні,
жили ми скромно і не знали горя.
Та ось прийшли до мене оті дні
знайшла коханого на березі я моря.
Ви знаєте в книжках усе не так.
Я вся палала, я до зір летіла,
я мріяла ночами…ні не так
я все життя тихо так горіла.
А тут його зустріла й зрозуміла
це він. це наречений мій.
Я так його кохала, плакала, я мліла,
а він стирав сльози з моїх вій.
Усі навколо мовили: "Ви пара
якої не було й нема".
Ми так любили, як голубків пара
і щастя більшого для нас нема.
Від зустрічі до зустрічі на крилах
летіли ми в блакить небес.
Ми зорі облітали всі на крилах
летіли ми в блакить небес.
У кожного у грудях так палало
на волю рвались наші почуття
у грудях тисло, тисло й не згорало
оце найбільше в світі почуття.
Ми кожного дня йшли безпечно
по хвилях, що здіймають кораблі.
Я так любила і це безперечно
на світі були тільки ми одні.
Та сталось те, що мати обіцяла:
"Люби, кохай, живи та і дивись,
щоб доля зла тебе не обігнала,
щоб горя ти не знала, ти дивись".
Я так його любила, що й забула
про те, чого навчала мати:
"Дивись і щоб бува ти не забула,
що в тебе я є твоя рідна мати".
Тепер не можу згадувати без болю,
про те, що вкоїла я рік назад.
І серце ниє, все розривається від болю
та я не можу повернути все назад.
У ті часи, коли я з ним гуляла
матуся моя рідная злягла.
А я любила й з ним усе гуляла
доки матуся в яму не лягла.
Як я ридала і просила неньку
не покидати в світі сироту,
не покидати донечку одненьку,
не покидати в світі… одну.
Та вже не чула ненька мого плачу
навіки спать лягла в яму сиру.
Тепер я згадую і кожен вечір плачу
я більш не можу, краще я помру.
Та це як завжди був лише початок
далі все гірше день від дня.
День смерті матері був тільки початок
початок швидкого майбутнього кінця.
Наступний день ще гірший був для мене
листа знайшла малого під дверми.
Цей лист був адресований для мене
такий як ті, що їх писали ми.
Та в нім уся відкрилась правдв.
Ні я більш не можу, відпустіть.
Але… я вам розкажу, що за правда
я більш не плачу, тільки запишіть.
Я прочитала лист отой жорстокий
його писав коханий, милий мій:
"Я йду від тебе, знаю, що жорстокий
… вона вагітна і цей син … він мій".
Усе, все кінчено, прощайте
без нього я не хочу жити.
Всього наговорила, пробачайте.
Я хочу вмерти, він же буде жити.
Я так любила і любити буду
і все ж його я другій віддала.
Та забирати батька в сина я не буду.
Йому я своє серце віддала.
І все, я більш її не бачив,
не чув нічого, доки не дізнавсь.
Скажу я вам цими очима бачив
сам усе бачив, сам про все дізнавсь.
Десь через місяць після того
кольнуло в грудях, біля серця десь.
Пішов до цвинтара я одного
- Десь тут це має бути, є ж десь!
І знайшов те, що шукав так довго
переді мною образ дівчини постав
на очі її ясні дививсь я довго
та сльози потекли й хустинку я дістав.
Дивилася та дівчина на мене
й обличчя щастям осявало так,
що й сльози все текли у мене
нарешті все-таки і сталось так.
Все було так, як вона сказала
вона померла, він і далі жив.
І на плиті вона мене згадала:
"На світі я зустріла одне з див.
Лиш та людина, що слухати уміє,
той чоловік, що сльози не спиня,
лиш та людина душу обігріє
і речі мої довгі не спиня."
Та це не вся історія, пробачте
за те, що зараз розповім.
Ви лиш побудьте і усе побачте
й усе побачите все те, що скажу всім.
У Ірочки більш не було нікого
і я ходив до неї кожен день
біля могили не було нікого,
але усе ж прийшов той день.
Її коханого побачив я тоді.
Сидів на лаві він і все дивився
із тугою дививсь в обличчя їй,
не раз змахнув сльозу та все дивився,
а потім розридався він.
Став на коліна і почав молити
пробачити у чому винен він
і за брехню оту став слізно він молити.
Брехня була , як бачите самі.
Казали всі, що пара вони гарна.
Лиш так не думали батьки одні.
Вони казали, що вона лиш гарна,
а гарні гроші люблять, як завжди.
Одне лиш слово і син забуде
як матір звати …"Та зажди
весілля славне в тебе буде".
Й воно було, та не таке.
Він оженивсь на тій, що так збрехала.
І той не знав, що ж це таке
і не лише вона і мати теж збрехала.
Та все ж кінець історії простий.
Іринка, дівчинка померла від кохання.
І він знайшов той вихід, теж простий
І він помер, і він теж від кохання.
Тепер на цвинтарі надгробок є:
"Вони летіли до зірок, кохали,
а це найбільша в світі радість є
коли коханням серця ті палали".
Тепер усе, пробачте пізно вже
мені і вам потрібен відпочинок.
Але прошу подумайте уже
про ту любов, що краще за спочинок.
Мріяв він, щоби життя цвіло,
Як прекрасні ті рожеві квіти.
Щоб у серці почуття було -
Вірити, любити і творити.
Бо це був дарунок для душі,
Це був символ їхньої надії,
І ніякі скарби на землі
Не змогли зломить поета мрії.
[Богдан Кліщ, с. Голгоча, Підгаєцький район]
У Парижі жив колись поет.
Жебракам він дарував троянди,
І для бідних був такий букет,
Найцінніший за всі діаманти.
Перша Любов [Люба, м. Тернопіль]
Я вірю, колись ти згадаєш
Усе, що між нами було.
Згадаєш, і може захочеш,
Щоб знов повернулось воно.
Але вже тоді буде пізно.
Любов вже не зможе прийти,
Любов вже до нас не вернеться,
Хоч як не старався б ти.
Я вірю, що щастя всміхнеться,
Це щастя всміхнеться мені.
Але моє серце до тебе
Не буде належати - ні.
Твої Очі [Люба, м. Тернопіль]
Так хочеться забути твої очі,
Твою усмішку, голос, твої руки.
Так хочеться забути шелест ночі
І музику - провісницю розлуки.
Так хочеться забути, лиш на хвилю,
Що ти до мене більше не прийдеш.
Так хочеться забути...
Із пам'яті моєї ти не йдеш.
Заплаканi Очi [Микола Пономаренко]
Твої заплакані очі
Сняться ночами мені,
Губи свої дівочі
Ти підставляла весні...
Стомлено падає листя,
Як вії твої у снах...
Ранок росою умився,
І полетів, як птах...
І прокинулась ти, звелася...
Не зітерши нічну красоту
Цілую, п'янію від щастя,
Обнявши твою наготу...
Ти зі сну посміхаєшся в'яло,
Зводиш руки мені на плече,
І забувшись,
Ти просиш в нестямі: "ще..."
Капля збігла з листка, упала...
Я збираю нічну росу.
"Ні ти зовсім не зів'яла; -
Ти мені здарувала красу..."
1970 Київ
Коли моя рука [Микола Вінгаровський]
Коли моя рука, то тиха, то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх
І попливе по шиї і, небавом,
Зплеча на груди, із грудей до ніг ...
Коли твоя рука, солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
Влимонній тиші і коли мене
У темну глибину поверне темна слада
У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо ... Золоте кермо
Заснулої хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться ...
Натхнення і кохання [Микола Шошаннi]
В закуточку душі блаженні
Там сплелися, немов востаннє,
Воєдино щемке Натхнення
І величне моє Кохання.
І вони усі дні та ночі
Так багато для мене значать,
Вони дивляться в чисті очі
І сміються вони і плачуть.
Все тому, що обоє разом
То у квітах вони, то сніжні,
Зігрівають вони і ранять,
Полохливі вони і ніжні.
Їхній шепіт в кафешантані,
Рондо тиші, думки шалені,
Мій цінитель — моє Кохання,
Мій мучитель — моє Натхнення.
Диригенти сумні антики,
Їхній подих не стане прахом
І веде мене поклик тихий
Невідомим людині шляхом.
Лиш на цьому шляху, спіткнувшись,
Відчуваю провину в щемі —
Лиш на ньому за всім минущим
Наступає святе прощення.
А блаженний нетлінну хмару
Простоти зрозуміти може,
Бо Натхнення з Коханням впарі —
То невичерпні сльози Божі...
Не потрібні їм інші вчення,
Їм найкращі мої вітання:
Живи вічно, моє Натхнення,
Живи вічно, моє Кохання...
2000
Лиш до тебе [Микола Шошаннi]
Лиш до тебе, єдиная,
Ніби птах, в небо лину я,
Ти і радість і біль моя,
І мій сум, і пісні.
Лиш для тебе, коханая,
Місяць з неба дістану я,
Де блукає душа моя
У чарівному сні...
Вдалині кружляє вітер посеред дібров,
З марева у скронях паморочить смерч і кров,
Сонми снів із вічних слів переплітають ніч
І стають відлуннями напівтонів...
Я чекав на тебе стільки зим і літ,
Я дививсь на твій замерзлий від поривів слід...
Тільки ми і ця прекрасна довгождана мить
Кличе нас в зліт над собою із пітьми...
Від землі ми відриваємось в імлі,
Музика наскрізь пронизує незримий зліт.
І таку сплеск чистоти наповнить мить щемку...
Я і ти кружляєм в ніжному танку...
2000
Дощ у Києвi [Микола Пономаренко]
Тебе я так рідко бачу.
Я бачу тебе уві сні.
Я бачу, як тихо плачу,
Як думи находять сумні.
Я бачу, як мокнуть каштани
Під осені сірим дощем.
То мокнуть в душі моїй рани,
Що я натворив олівцем.
Крiзь скло я думки шукаю,
Вони десь літають там...
Кохаю, кохаю, кохаю...
Вони розшепочуть вiтрам.
І світ весь узнає сьогодні,
Яким я повитий сном,
На краї якої безодні
З розкислим стою чолом.
1971 Київ
Лолiта [Микола Пономаренко]
Немає часу поміж нами,
Лише років великий стрій.
Тебе досягую думками,
Бо я -- не твій !
Ти не моя...
Ні жінка, ні дитина.
Чому в очах твоїх такий
Знахожу подих і країну
Забутих мрій ?
Ти не моя,
І я не можу
Про все твоє таємне знати,
Лише думками м’яти кожу
І роздягати, роздягати...
Немає часу..,
Поміж нами
Лише років великий стрій.
Тебе досягую
Думками
Забутих мрій !
1994 Вашінгтон
Тобі [MSGrey]
Як що на серці сумно...
Усміхнись!
Якщо весела ти..
То поділись!
Якщо ти загубилась...
То кричи!!!
Ми почуєм, ми помежем віднайти...
Те що так довго шукала ТИ
Ми зігрієм, приголубим,
Ми голодного накормим,
Ми один за всіх...
Чим багаті тим і раді...
Раді ми життям своїм.
Вдумайтесь у ці слова... [Метр-Кук & MGrey]
Темний вечір ти одна,
Сидиш коло вікна,
Розбите серце і душа,
І на очах твоїх сльоза.
Сльоза твоя наче гроза,
Здійметься вихром і вона,
Поранить серце юнака,
Немов Амурова стріла.
Любов буває така різна,
Швидка, нестримна й така грішна...
І швидко в’яне красота,
Від СНІДу світ в пітьмі згора.
Отак було [Микола Пономаренко]
(до 30-річчя одруження)
Отак було,—
Твої схвильовані рамена...
В сутінках сховане село,
Вода ріки благословенна.
Ти 30-ть літ уже моя!
І три до того, як побрались.
Блаженна молодість твоя,
Роки життя, куди дівались?
Дівались... дівчино моя.
Дівались... любо і кохана.
Про те шепоче нам Земля —
Богиня часу невблаганна.
Якими дивними були
Ті роки разом. Породили
Вони дітей, і повели
По долі нас... Кругом водили
Усіх разом — до небокраю,
Зі співом радісних пісень!
Чи знаєш ти? Але я знаю,
Що вартим був той День!
Той День, —
коли дивились прямо в очі.
Сказали: "Чує хай Земля!
Віднині я і ти лиш хочем,
Щоб ти був мій, а ти — моя!"
Якими травами споїла
Й благословила нас Земля?
Які закляття сотворила,
Що й досі — твій, а ти — моя!
Повиростали наші діти.
Яке добро! Куди подіти?
Яких хранителів шукати,
Щоб їх тримати і тримати?
Бо серце хоче їх кохати,
Ніде від нас не відпускати.
Та хай ідуть, — у них є доля,
Яка веде їх, як і нас.
Тож буде хай їм Божа Воля!
І їм і нам — дай Боже Час!
Дай Боже час — твою годину!
На радість цю — на вічну мить,
Яку живемо щохвилинно,
Яка в душі моїй сурмить!
30.01.2001
Коли... [Максим Колиба]
Коли ти любиш, ти страждаєш,
Коли ти плачеш, ти живеш.
Коли ж страждаєш, щастя маєш,
Воно ж не має зовсім меж.
Коли ти бачиш, ти не чуєш.
Коли говориш, то даєш
Всім іншим те, чого не маєш,
Немов всю кров із когось п'єш.
Коли кричиш ти, то мовчиш,
Лиш думаєш, що все ти знаєш.
Встаючи ж, ти завжди лежиш,
Бо сили встати ти не маєш.
А дивлячись на сонце, бачиш біль.
На волі ж відчуваєш грати.
Коли їси ти цукор, то смакуєш сіль.
Ніколи і не пробуй всього мати.
25.04.2002
