Поезія про Кохання
або
Поезія Високих Почуттів
На цій сторінці зібрані поетичні твори про високі почуття. До кожного у свій час в житті вони приходили, приносячи чи то радість, чи то горе, чи то смуток, чи то надію, але завжди залишали свій відбиток десь у глибині душі. Поезія цих авторів була вчасно записана на аркуші паперу і передана до думки загалу. Отож, читайте і насолоджуйтесь вічною грою слів і почуттів...
Анастасія
- "Чи знали ми, що все минеться..."
- "Чийсь дратівливий рух руки..."
- "Я кличу море. І немає..."
- До миті прощання
- New
- Помилка
- Тільки очі
- "Найлегше сказати: “Забудь”..."
- Замало
- Мовчало сонце
- Де ти?
- Я тебе кохаю
- Моєму найдорожчому коханню
- Прилітай
- Не завжди казка
- Була любов
- Залиш у серці
- Якір (14.11.2003)
Чи знали ми, що все минеться
І нам залишить тьмяний слід?
Чи знали ми, що не знайдеться
Це літо серед інших літ?
Чарівні миті, сподівання,
Зародження ночей, краси, життя,
Щось схоже на хмільне смеркання,
На шлях у ніч без вороття...
Без відчуття тепла людського
Або нехай і з відчуттям,
Забувши все одно про нього,
Давали полум’я лише серцям.
Дивились в небо і літали.
Нічого не спиняло нас.
І ми чудово знали, знали,
Що це один-єдиний шанс.
Чийсь дратівливий рух руки,
Хоч і не щире – все ж зізнання,
Фізичну спрагу і плітки
Ми називаємо коханням.
Вуста і розум – все холодне,
А серце – наче просто так.
„Кохання” – просто слово модне,
А хто кохає – той дивак.
Очей сузір’я, теплі ночі,
Та не в теплі всі почуття,
І не в мовчанні слова „хочу”,
І не в відриві від життя.
Кохати треба хоч би вміти.
А як не вмієм, хай і так.
Як навіть назву замінити,
Я знаю: лишиться дивак.
І сподіваюсь, що ніколи
Нащадкам нашим не введуть
Новий предмет в середній школі
Про зниклого кохання путь.
Я кличу море. І немає.
Немає того, що завжди
Мене до тебе повертає,
Коли мене покличеш ти.
Я все кидаю. Забуваю
Згадати хоч би раз про те,
Що зовсім іншого кохаю,
Що знов обманюю себе.
І я біжу. Сміюсь сльозами,
Бо знаю точно: кожен раз
Усе закінчиться словами:
„Нехай Господь пробачить нас”.
І ось аж море. Море раю,
І насолоди, і тепла,
А гіркоти не помічаю
До того, як суха щока.
Я кличу море. І немає...
Немає моря, висоти.
Тієї, на яку здіймає
На своїх хвилях помилки.
До миті прощання
Подих до миті прощання,
Краплинка надії в руці.
Не перша любов й не остання
В одному і тому ж лиці.
Подих до слова гіркого.
Стукіт шалених сердець.
Було усе і нічого.
Драми тривожний кінець.
Срібло тремтить в оксамиті.
Дрібно тремтить і рука.
Є ще одна мить до миті.
І в горлі стоїть гіркота.
Струну біля серця порвати,
Щоб легше без неї було.
Про неї – одне: пам’ятати.
Про тепле добро і про зло.
Погляд до миті прощання.
Сльози течуть по щоці.
Де перша любов і остання?
Чи, може, в отому лиці?..
New
Нове обличчя та нове ім’я.
Нове настільки, що не впізнається.
За тим новим ховалась вчора я.
Сьогодні все оте старим здається.
Нове й старе – абстракція всесвітня.
Асиметрична карта без морів,
Без суші. Лиш гарячка літня,
Якою час колись хворів.
Нове завжди стає старим.
Доріг назад в житті немає.
Усі – вперед, за всім новим...
Старе колись з доріг зникає.
Нові обличчя. Імена нові.
Нове – то свіже, не таке, як було.
Інакше почуття, інакше в голові...
А про старе давно забули.
Помилка
Кружляли в мозку листопади.
Осінній дощ в очах чекав
Тієї миті, коли впаде
На землю серця. І не впав.
Бо якось дивно все минулось.
У фільмах навіть не буває так.
На півхвилини простягнулось.
Помилка. Не Амура знак.
Шепочуть листопади серцю:
„Вже пізно. Може, не підем?”
А серце навіть не озветься,
Життя розлючує вогнем.
Воно спалахує... Немає.
Щось чорне ляже під сніги.
Нічого вже не означає,
Не має жодної ваги.
Тільки очі
Знай: це не темрява з вітром летить.
Це волосся. Циганськії очі.
Перший рух, перший крок, перша мить –
Все під наглядом пильної ночі.
І отак – кожен раз. Все – для всіх.
І порожнім зостанеться серце.
Інший рух, інший крок, інша мить –
Все життя мов чуже пронесеться.
Сивина доторкнеться, злякає.
Стане срібною темінь нічна.
Тільки очі вогонь не втрачають,
Бо щовечора плаче вона.
Всі думки повернутися – марні,
Бо дороги назад в нас нема.
Тільки очі: ще чорні та гарні...
Та лякає її сивина.
Вчора сонце як завжди сідало,
Розливаючи кров по морях.
Пристрасть в серці із серцем вмирала,
Правда з легкістю в темних очах.
Найлегше сказати: “Забудь”.
Найважче, звичайно, забути,
Бо в серці не просто хто-будь,
Такого вже може й не бути.
Не тяжко сказати: “Прости”,
Не тяжко таке попросити,
А тяжко провину нести,
І тяжко, звичайно, простити.
Нелегко мовчати в ту мить,
Що сльози ллються рікою
І серце чуже аж щемить,
Від сліз обливається кров’ю.
Найлегше сказати: “Люблю”.
Найважче, звичайно, збагнути,
Що в серці не просто хто-будь,
Такого вже може й не бути.
Замало
Я відчувала твого пульсу частоту,
І наше дихання переривалось.
Вдивлялись очі в темноту,
Знайти нічого не вдавалось.
Я відчувала щось таке,
Що вже раніше відчувала,
Та було це колись палке.
Твого вогню мені замало.
Я відчувала, що ми двоє
Мов загубились в темноті.
І вже не ступлю я з тобою
На одну стежку у житті.
Я відчувала твого пульсу частоту,
Та вже частіший пульс я відчувала.
Сприймала дотик твій і твою теплоту,
Але цього, повір, замало.
Мовчало сонце
Мовчало сонце в далині…
Моє кохання теж мовчало.
Дивилась в очі я твої,
Хоча тебе не впізнавала.
Не впізнавала рук, лиця.
Пройшли роки, пройшло кохання.
І ти не схожий на борця,
Що у життя кладе бажання.
Нема у серці тої сили,
Що нас тримала рік чи два.
Спокусу, полум’я згасили –
І вже нічого в нас нема.
Кохання наше мало силу,
Та час його поруйнував.
Не я його спалила, вбила,
І ти його не зачіпав.
Ми стоїмо з тобою на руїнах,
На тих, які залишив час,
І сонце вже освітить нові крила,
Нове кохання, та не нас.
Де ти?
Пожовкле листя на траві,
І очі дивляться, сумують.
Листок зім’ятий на столі,
Мене вже більше не почують.
І вкотре я тобі писала
Про свої ніжні почуття?
Хоча адреси я не знала –
Цей кожен лист у небуття.
Я так хотіла розказати,
Як я сумую з року в рік,
Як уночі боюся закричати,
Щоб в сні ти знов не зник!
І з болем я на тих дивлюся,
Хто з усмішкою радо йде.
Щовечора, щодня молюся
Й питаю небо: “Де ти? Де?”
Я тебе кохаю
Ти боляче мені зробив. Не знаю,
Чому недобре так мені.
Не знаю, чому так сильно я кохаю
І що такого я знайшла в тобі.
І на душі мені погано.
Не плачу, не молю, мовчу.
Я думала – все буде гарно,
А біль у горлі від плачу.
Сльоза не впала. Почекаю.
Бо, може, ще подзвониш ти.
Ти чуєш: я тебе кохаю!!!
І тихо прошу: ”Подзвони…”
Мій телефон мовчав. І я не спала.
Тобі, напевно, краще там.
Там інша. Я це знала.
І знов казала: “Не віддам”.
В кімнаті моїй знов стоять
Тобою не даровані найкращі сині рози.
Ти боляче мені зробив.
І на подушці моїй знову сльози.
Моєму найдорожчому коханню
Забути хочу твої руки,
Твою усмішку, твої очі.
Між нами – лиш стіна розлуки,
Забути б наші вечори і ночі.
Жевріє в серці ще кохання,
Та ти не той і я не та.
Ти обійняв мене востаннє
І понеслись вперед літа.
Життя моє без тебе не змінилось,
Хоч залишився в серці болю слід.
І те страждання все перетерпілось,
І на душі розтанув лід.
Ім’я твоє не можу вимовляти,
Щоб не торкнути струночки душі.
Не хочу голос твій я пам’ятати.
Пройшли роки – і ми уже не ті.
Кохати більше я не буду.
Й тобі не раджу, хоч тебе
Ніколи в світі не забуду,
Хоч ти давно забув мене.
Прилітай
Пам’ятай: ми були молодими,
Пам’ятай сімнадцяту весну,
Юність, що мов пісня лине,
Дружбу щиру, казку чарівну.
Пам’ятай, де мить твого дитинства
Промайнула швидко, чутно ледь пройшла.
Пам’ятай, де мрія твоя перша
Ще одну, таку ж, знайшла.
Пам’ятай любов ту незвичайну,
Що тебе зустріла навесні.
Хоч у пам’яті вона живе, звичайно,
Хай приходить також уві сні.
Ми усі колись розлетимося.
Прошу тільки: пам’ятай
Те, з чого все почалося,
І хоч подумки до школи прилітай.
Не завжди казка
Коли нестерпно, аж до болю,
Стає від того, що в неволю
Свої думки переживання
Ведеш свідомо від кохання,
То хочеться кудись втікати,
Забути все і не кохати.
А почуття від того болю
Й тебе запрошує в неволю.
А лиш коли той біль минеться,
Тоді і смак життя збагнеться:
Любов нам дали не для того,
Щоб ми страждали знову й знову.
Любов – щось чисте, мов кришталь.
Хай жодному не буде жаль,
Що він на світле почуття
Розтратив все своє життя.
Нехай ніхто не пошкодує,
Що шепіт серця щораз чує,
Коли з’являється людина
І неповторна, і єдина.
Хоча любов – не завжди казка,
Не перемога, а поразка,
Але ніхто не заважає
Комусь сказати: “Я кохаю…”
Була любов
Була любов. Було кохання.
Було усе, що на світанні
Зникає, мов жадана ніч.
Була усмішка. Були очі,
Що лиш під впливом тої ночі
Здавались вірними тобі.
Були слова, переживання,
Хвилини щастя і мовчання,
А зранку дощ солоних сліз.
Та ніч пройшла. І все минулось.
Для когось просто так забулось,
Комусь заснути не дає.
Була любов. Було кохання.
Було нестримане бажання,
Що серце й душу розбива.
Залиш у серці
Залиш у серці поцілунок,
А на очах залиш сльозу.
Нехай це буде мій дарунок
Тобі на пам’ять про красу.
Тобі на згадку про кохання,
Про сонце, молодість, весну,
Про деколи смішне мовчання,
Про пору нашу чарівну.
Не забувай мене, коханий!
Не забувай, кого любив.
І хай загояться всі рани
Від того, що когось згубив.
Від того, що кришталь розбився:
Упала знов чиясь сльоза,
Бо ти іще раз помилився:
Керує світом не краса.
Якір
Як якір, поволі на дно,
Розтинаючи воду, сповзаю.
Було щастя. Й не дуже давно.
Перші грами води вже ковтаю.
Там на дні доведеться лежати,
Розтираючи в жменях пісок.
Час від часу свідомість втрачати.
Нелегкий без повітря урок.
Вириватись з води хоч думками.
Хоч у мріях піднятись туди,
Де є люди: хороші й погані.
Якнайдалі від тої води.
І не знаю, кого попросити,
Щоб хоч воля лишалась міцна.
Бо так хочеться трохи пожити,
Відірватись назавжди від дна.
Не хапайтесь за якір, який йде до дна.
Це нікому ніяк не поможе.
Нащо час марнувати дарма?
Він і з вами вернутись не зможе...
14.11.2003
