Поезія про Кохання
або
Поезія Високих Почуттів
На цій сторінці зібрані поетичні твори про високі почуття. До кожного у свій час в житті вони приходили, приносячи чи то радість, чи то горе, чи то смуток, чи то надію, але завжди залишали свій відбиток десь у глибині душі. Поезія цих авторів була вчасно записана на аркуші паперу і передана до думки загалу. Отож, читайте і насолоджуйтесь вічною грою слів і почуттів...
Петро Паливода: Високі Почуття
- Диво
- "ти плачеш..."
- "поки я чую..."
- "хіба зможу тебе забути..."
- "життя прекрасне..."
- "у цьому місті..."
- "Погляд як сонце..."
- "Скільки раз мені бажали..."
- "Цілу днину кулі дощові..."
- Осіння елегія
- Кохання
- Хроніка дня
- Сон
- Серце
- Аеліта
- "я так довго повторював твоє ім'я..."
- "У тебе на обличчі..."
- "У кохання..."
- Весняний ранок
- "Сумною піснею звучить..."
- "Мій світ щодень заповнений тобою..."
- "Серцю хочеться справжнього вірша..."
- "скинути баласт..."
- "у сонця промінні..."
- "Ти – сум..."
- Море
- "Краплина води..."
- Весна
- "Колись у небі..."
- "..."
Диво
Хочеться вірити в диво.
Прямо в калюжу сідає тарілка,
і марсіяни кричать:
Це не було передбачено!
В озері спіймали чудовисько -
гібрид слона та ящірки.
Снігова людина дає інтерв'ю
телекомпанії Сі-Ен-Ен.
Хочеться вірити в диво.
На світі ще трапляються дива.
Ти знову проходиш мимо.
Як мені обридли
усі ці газетні сенсації!..
ти плачеш
дощ іде
твоя сльоза
небесна
після дощу
веселка
посмішка
поки я чую
твій голос
поки я бачу
твої очі
я чую
я бачу
хіба зможу тебе забути
хіба можна забути бачити
хіба можна забути чути
хіба можна забути дихати
звісно зможу тебе забути
якщо можна забути жити
життя прекрасне
від болю серце стислось
холодним вітром задуває мрії
наступить вічний морок
сонце гасне
ти посміхаєшся
життя прекрасне
у цьому місті
тебе немає
по вулицях їздять
пусті трамваї
в розчинені вікна
вривається вітер
привидом сонним
блукає минуле
Погляд як сонце
за крок до смеркання.
Спокій холодний
лягає на плечі.
Ти кажеш:
Немає на світі
Країни Світанкових Мрій.
Скажи,
де мені жити.
Скільки раз мені бажали
щастя
здоров'я
і довгих років життя...
Жити мені б щасливим
тисячу років.
Але
ти сказала:
Не зможеш
без мене
прожити.
Цілу днину кулі дощові
Барабанять холодно та люто.
Онімів від туги цілий світ -
Тільки шум дощу сьогодні чути.
Поглинає все густий туман -
Сірий недруг сонячного світла -
Утікають люди швидкома
У домівки від дощу та вітру.
Над землею небо у сльозах,
І даремні у цей день молитви -
Твої очі й губи – все щеза
У холоднім царстві дощовитім.
Хтось постука у моє вікно -
Зразу двері розчахну я настіж.
Ти мовчиш, та вітер все одно
Скаже довгождане слово «Здрастуй».
Осіння елегія
Вітер пісню журливу співає,
Жовте листя спадає на плечі.
І нічого на світі немає,
Тільки цей листопадовий вечір.
Заблукала у сірому небі
Ніжна музика простоволоса.
Я колись повернуся до тебе
У холодну заплакану осінь.
Закружляє в оманливій висі
Позолота осіннього саду.
Ніби вітром розвіяне листя,
Ми станцюємо вальс листопаду…
Миють хмари діряві, як сито,
Геть пожовклі березині коси.
І нічого немає на світі…
Осінь…
Кохання
біля вікна
як птаха
готова злетіти
застуєш світло
крізь пальці
пробився
самотній промінчик
я ним напишу
твоє ім’я
Хроніка дня
два літаки
збили над іраком
два голи
забило динамо
і ти мені
два рази
посміхнулась
Сон
Ти – сон,
кольоровий,
казковий,
та не пророчий.
Прокинусь -
і знову
заплакані очі.
Ти – сон...
Серце
я в тебе залишив серце
тоді коли йшов
одяг свою шапку
і куртку
і взув черевики
узяв свою сумку
а серце забув
воно залишилось
здається
на столику
поміж книжок
серце довго валялось
і пульсувало
а потім припало пилюкою
і коли прибирали
сказали
що за непотріб
і скинули
у сміттєпровід
коли я по вулиці йду
люди жахаються
і розбігаються
в різні боки
бо страшна
людина
без серця
Аеліта
між нами холодний космос
далеких зірок міріади
я крізь нескінченний простір
вдивляюсь у зоряне небо
горять твої очі квазари
ця відстань у кілька кроків
вимірюється парсеками
хоч кожну мить я лечу до тебе
ти так від мене далеко
я так довго повторював твоє ім'я
що мені здалося
ніби все на світі замовкло
гуркіт води Ніагари
шум трибун на "Ацтеці"
рев машин літаків і ракет
і тиша окутала Землю
лише мої губи
вперто шептали
крізь відчай зневіру та смуток
чотири останніх звуки
з яких складається все
віра
надія
кохання
щастя
У тебе на обличчі
промінь сонця...
Чомусь мені здавалось:
темінь ночі
буває холодніша
за мовчання,
а в мороці ночей
вмирають мрії,
та в тебе на обличчі
промінь
сонця...
У кохання
немає
імені...
Є сонце
на все небо –
осліплює,
є вітер,
що очі піском
засипав.
Куди мені йти,
сліпому, -
не бачу.
Весняний ранок
Весняний ранок. Синь без краю.
До сонця тягнеться трава.
Я кожним нервом відчуваю,
Як прокидаються слова.
В шаленому, жаркому танці
Вони нуртують у мені,
І я кричу, як в лихоманці:
"Люблю тебе..."
тобі й весні.
Сумною піснею звучить
Відлуння неспокійних кроків,
Незрозуміла та жорстока
Розлуки наступила мить.
Тебе немає – пустота
У душу так безжально плине,
Тобою марять щохвилини
Жагою змучені вуста.
Мій світ щодень заповнений тобою...
Як осягнути стан цей незвичайний?
Позбавлений надії та спокою,
Зову тебе, ненавиджу, кохаю.
Та день за днем і навіть крок за кроком
Я стан свій дивовижний осягаю:
На світі не живу даремно, поки
Зову тебе, ненавиджу, кохаю.
Серцю хочеться справжнього вірша,
Бо фальшивого серцю не треба.
Так багато, моя найрідніша,
Я хотів написати для тебе.
Але як ці рядки відшукати?
В морі слів я їх серцем шукаю.
Так багато хотів я сказати –
Кожен вірш починався: "Кохаю..."
Бо інакше почати не можна.
Як щиріше сказати, не знаю.
Серце билося лунко й тривожно
І кричало: "Кохаю, кохаю...".
скинути баласт
купатись в небі
обпалювати руки
торкаючись зір
і завжди бути
з тобою
поруч
у сонця промінні
у вітру пориві
у стукоті дощу
якими струнами
я зв'язаний з тобою
мені здається часом
я вже жив
а іноді
я тільки
починаю
жити
Ти – сум,
коли я сумую,
ти – сміх,
коли я сміюся,
ти – смерть,
коли я вмираю,
життя,
коли я живу.
Ти – сум,
ти – сміх,
ти – смерть,
ти – життя.
Я сумую,
я сміюся,
я вмираю,
я живу.
Море
я стояв біля моря і думав
що море жива істота
що всі ми прийшли із моря
що наше життя коротке
а море було і буде
безсмертним як наше кохання
ім'я написав я твоє біля моря
і хвилі його не змивали
і падали зорі у море.
Краплина води
із бурульки вчорашньої,
летівши додолу,
торкнулась мого лиця.
І так це було несподівано,
що я (ще в полоні зимовому)
подумав, що ти повернулась.
Весна
Весна –
і розтанула
крига.
Куди потечеш ти,
струмочку
моєї
душі?
Колись у небі
я бачив чудову веселку
й не міг відірвати очей.
Як я хочу її знову побачити...
Колись у лісі
я слухав чарівну пташку
й не міг наслухатися.
Як я хочу її знову почути...
Колись я бачив тебе
і слухав...
[Петро Паливода] Київ © Петро Паливода (avd [at] astron-ukraine [dot] com [dot] ua). Всі права застережені.
