Поезія про Кохання
або
Поезія Високих Почуттів
На цій сторінці зібрані поетичні твори про високі почуття. До кожного у свій час в житті вони приходили, приносячи чи то радість, чи то горе, чи то смуток, чи то надію, але завжди залишали свій відбиток десь у глибині душі. Поезія цих авторів була вчасно записана на аркуші паперу і передана до думки загалу. Отож, читайте і насолоджуйтесь вічною грою слів і почуттів...
Поезія кохання Володимира Гдаля
- "На горі, мила, на горі крейдяній..."
- "Дивно. Каштани цвітуть восени..."
- "Середина осені йде ногами босими..."
- Що сталось з тобою
- "Ти повернулася на мить..."
- "Ніби коні копитами б’ють..."
- "Я так давно вже бачив срібну ніч..."
- "Відшуміли грози, відцвіла калина..."
- "Лише на мить твої вуста..."
- "Стояли розхристані дні..."
- В твоїх очах
- "Знову поїзд помчить на Тернопіль..."
- "Кохання вічного ріка..."
- "Кохання непочата ще історія..."
- "Кохана..."
- "Я заснути нині не можу..."
- "На березі пасуться коні..."
- Погожі дні
- "День догоряв невпинно..."
- "Тисячу слів твоїх..."
- "З тобою кожна піде..."
- "Розкололось небо надвоє..."
- "Твої слова тривожні і тремтливі..."
- "А за вікном зима..."
- "Липи цвіт біля нашої школи..."
- "Повій вітре, косу розплети..."
- "Прийди до мене хоч востаннє..."
- "Спалахнув світанок..."
- "Осені ще не було..."
- "Заплівши маки у свої косиці..."
- "Твої уста, твої руки..."
- "Завтра прощання час..."
- "Над вуликом кружляють бджоли..."
- "На яблуні-дичці листки облетіли..."
- "Я вперше бачу дівчино в тобі..."
- Матіола
- "Приходить субота..."
- "Ти повернулась не та..."
- "Завтра осінь..."
- "Твої сліди, як відбитки..."
- Межа кохання
- "Рої думок в твоєму..."
- "Щастя хочеться в цю мить..."
- "Хай дощ не скінчиться ніколи..."
- Рідна мова
- "У тумані одвічних мрій..."
- "Не треба згадувать, не треба..."
- "Усе, що в мене в душі, тобі..."
- "Боляче, Боже, мені..."
- "Ой, Боженьку, що я роблю..."
- "..."
На горі, мила, на горі крейдяній,
Були, кохана, від кохання п’яні.
Як захід сонця яблуком червоним,
Котився як сльоза по твоїх скронях.
Я на ту гору, мила, на крейдяну,
Прийду з доріг і на село погляну.
Піду у трави, серце моє просить,
Де ти мочила ноги свої в росах.
На горі, мила, на горі крейдяній,
Промчали коні осені багряні.
Над Полквою схилилась, над водою
Та верба, що зустріла нас з тобою.
Я на ту гору, мила, на крейдяну
Сьогодні вийду, на село погляну.
Залишу тут кохання і тривоги.
Кличуть мене незвідані дороги.
Дивно. Каштани цвітуть восени,
Падає сумно листя тополі.
Вже пожовтіли в яру ясени,
Дівчина гірко плаче у полі.
Дівчина плаче, серце щемить,
Таке тендітне, ніжне дівчисько.
Тільки кохання навіть на мить,
Не повернути здалека і зблизька.
Воно так стрімко ввірвалось в життя,
Заполонило серце і душу.
Та ні благання, ні каяття
Не повернути, сказати я мушу.
Лише каштани вдруге цвітуть,
Лише калина червона зимою.
Дівчино люба, його не вернуть,
Твого кохання навіть весною.
Середина осені йде ногами босими,
По землі.
Всі отави скошені, ні краплини
Просині вдалині.
Вийшла ти поплакати, вийшла
Побалакати.
Та сльоза скотилася, у дощах
Згубилася, як у сні.
У саду промоклому яблуко котилося,
У росі помилося, в середині осені.
Що сталось з тобою
Що сталось з тобою, чи осінь настала,
Колись ти ввірвалась у моє життя,
Чи мої благання пішли в забуття,
Чи більше кохання до мене не стало.
Що сталось з тобою, із снігом розтала,
Твоя незабутня як квітки краса.
Що сталось з тобою, дівчино кохана,
І де твоя довга, розкішна коса.
Лишилися очі, тривожні, глибокі,
Лишилась усмішка на твоїх устах.
Злетіли як птахи на обрії роки
І теплі, і ніжні чарівні слова.
Ти повернулася на мить,
А я мовчу, душа болить.
Зібрав для тебе стільки слів,
Але сказать тобі не смів.
Ніби коні копитами б’ють,
В мою душу тривога підкралас.
Не збагну лиш кохання я суть,
В моїм серці струна обірвалась.
Плинуть роки, розгублюють дні,
А я істину хочу збагнути.
А та дівчина сниться мені,
Що хотів я назавжди забути.
Я так давно вже бачив срібну ніч,
Як перший сум, як перший дотик рук.
І з радості здригання твоїх пліч,
І серця мелодійний твого стук.
Відшуміли грози, відцвіла калина
І зів’яли квіти в тебе на столі.
Ти чужа кохана, ти чужа дружина,
То ж чому так сумно в мене на душі.
Ти пройдеш повз мене, ти поглянеш в очі,
Наче зачаруєш, візьмеш у полон.
Я не буду спати у найдовші ночі,
Ти в мене забрала спокій мій і сон.
Лише на мить твої вуста
І тіла твого теплота.
І почуттів такий розмай,
Колись зустрінемось, бувай.
А у душі пуста криниця
І лише ніжності дещиця,
Шепоче – добре, добре, хай,
Не забувай, не забувай.
Стояли розхристані дні,
Дерева без листя мов віники.
Злетіло із вуст твоїх – ні,
Й очей настовбурчені півники.
Так холодно. Жалібний щем,
Клубком попід серце підходить.
Пливуть парасольки дощем
І вітер під’їздами бродить.
В твоїх очах
Веселка у твоїх очах,
Торкнувся обрію світанок.
І наче ранній, білий птах,
Крилом махнув під самий ранок.
Срібна сльоза в твоїх очах,
Земля проснулась після ночі.
Лише росинки на плечах.
І щастя у очах дівочих.
Осінній сум в твоїх очах,
Мій поїзд скоро від’їжджає.
А під ногами битий шлях,
Холодний вітер замітає.
Тривога у твоїх очах,
Душі натягнута тятива.
Пройшла любов у твоїх снах,
Як весняна холодна злива...
Знову поїзд помчить на Тернопіль,
І дорога упаде до ніг.
І тривога на душу, як попіл,
І надія на серце як сніг.
Все минуло, навіки минуло,
Теребовлю покрив білий сніг.
Скажеш мила – кохання не було,
Все минуло і згадувать гріх.
Кохання вічного ріка,
На берегах твоїх ступаю.
Яка Дніпра вода стрімка,
З її натхнення я черпаю.
Кохання непочата ще історія,
Далекі ще несходжені краї,
Здивованих очей аудиторія,
Серед яких лише одні твої.
Твій погляд нерозгаданий, невивчений,
В теоріях моїх немає меж.
Як замок неприступний і написаний
Моїми фарбами з твоїх холодних веж.
Кохана,
Я не бачу тебе,
Але серце щемить.
Я не чую тебе,
Але твій голос –
Твій голос
Почувся здалеку.
Я заснути нині не можу,
Піднімаюсь і в ніч іду.
Мене зорі вночі тривожать
Чи я свою зірку знайду?
На березі пасуться коні,
Не чути кроків на траві.
Беру твої в свої долоні,
Гарячі, ніжні і живі.
Там вітер обніма тополю,
Лошата бігають стрункі.
Ті очі – рідні вже до болю,
Ті губи – ніжні і терпкі.
Погожі дні
Спогодилось. Дні зачастили погожі,
Наче близнята в колисці похожі.
У садах яблука осінь струсила,
А вночі дощиком землю росила.
А яблука спілі, червоні, помиті,
Світанком поливані, як в оксамиті.
В парках закохані – такі похожі,
Наче берізки у дні ці погожі.
День догоряв невпинно,
В оксамитовім небосхилі.
Жовтогаряче сонце на прощання,
Ледь-ледь торкнулось твоїх вуст.
Тисячу слів твоїх,
Тисячу поглядів.
Тисячу „Добрий день”.
Ні тепла,
Ні холоду,
Ні дотику.
В твоїх словах,
В твоїх очах,
В твоєму погляді.
То весна приходить,
То осінь минає,
То світанки зимові
Бринять.
З тобою кожна піде.
Падає листя в траву.
Одну не знайду ніде,
Однісіньку лиш зову.
Аж голову стис біль,
Шукаю тебе кожен день.
Згадка про тебе, на рану сіль,
Дзвоники в полі дзень, дзень.
Розкололось небо надвоє,
І полився дощ, мов з відра.
Ми були ще учора двоє,
А тепер між нами гора.
У душі ніби щось розбилось.
Й не сила вертатись в село.
Чи в річці кохання втопилось,
Та мабуть його й не було.
Твої слова тривожні і тремтливі,
І дотик вуст захмелений як пиво.
Твого цілунку найпростіше диво,
І очі нерозказано щасливі.
А за вікном зима,
Танцюють заметілі.
Тебе нема, нема
Дерева білі, білі.
Із-за верхів смерек
Вже місяць виглядає.
Минає другий рік,
А тебе все немає.
Чи я тебе знайду,
Зневірений до краю.
Що на свою біду,
Я ще тебе кохаю.
Липи цвіт біля нашої школи,
Аромат її ніжний, м’який.
І мені не забути ніколи
Перший твій поцілунок п’янкий.
Матіола розквітла духмяна,
Бери пензлик, папір і малюй.
Ну, а ти від цілунку як п’яна,
Все шепочеш – цілуй, і цілуй.
Плаче літо, дощами умите,
Плине річкою час в океан.
І цвіте разом з маками жито,
Я зорею обніму твій стан.
В юність стрімко кохання ввірвалось,
Не заснути ні вдень, ні вночі.
Десь струною в душі обізвалось,
Те, що потім забрали дощі.
Повій вітре, косу розплети,
Коли полем ввечері буду йти.
З польовими квітами в косі,
Я помию ніженьки в росі.
Який гарний ввечері небокрай,
Чому я стривожена, не питай.
Трепетно мені нині у грудях,
Ніби загубила я щось в полях.
Прийди до мене хоч востаннє,
Сльозами стежку пророси.
Там, де згубилося кохання,
Білі троянди пронеси.
Минає все, минає осінь,
Летять кружляючи листки.
Забуть не можу твої коси,
Твої неписані листи...
Спалахнув світанок.
Добрий ранок, люба!
У твому коханні
Сонце вже горить.
Для когось усмішка,
А для мене згуба.
Що мені робити,
Щоб тебе зустріть?
Де ж тебе зустріти,
Що тобі сказати.
Я ж бо добре знаю,
Інший в твоїх снах...
Але свому серцю
Мушу я брехати
І сміятись мушу
З тугою в очах.
То ж чому я ходжу
По твоїй стежині
І чому не скажу,
Що тебе люблю?
Спалахнув світанок...
Добрий ранок, люба!
У твому коханні
Сонце вже горить...
Для когось усмішка,
А для тебе згуба,
Що мені зробити,
Щоб тебе забуть?..
Осені ще не було...
Ти мені з літа зробила осінь.
Ти мені з ночей зробила пекло,
Й безмірно довгими стали дні.
Осені ще не було...
Мов божевільний,
Я летів у зрілі роки.
І лише тепер
Я згадав про дитинство –
Пору закоханості у світ.
Заплівши маки у свої косиці,
Удалині колосяться жита.
Блищить вода у польовій криниці
І польова волошка відцвіта.
Схилився смуток до причілку хати.
В туманному серпанку береги.
Я буду цілий вік тебе чекати
Із серцем, переповненим жаги.
І мокрі вишні на вуста так схожі,
Іскряться, як бурштин на висоті.
Десь забарились дні мої погожі,
Самого залишили в самоті.
Твої уста, твої руки,
Безмірно мені дорогі.
І муки, кохання муки
Вийшли з берегів.
А ти походиш поруч,
Очі твої – як лід.
У кохання повені
Не знайду я слід.
У кохання повені,
У водоспаді думок,
Чи поверне човен
У тихий струмок?..
Завтра прощання час,
Роки пливуть, мов човни.
Більш не прийде до нас
Чарівність диво-весни.
Очі твої в сльозах,
Губи твої – мов вишні:
Загубились в садах
Думки мої колишні.
Багрянів небокрай,
Вже догоряло літо.
Ти мене не чекай –
В маках червоне жито...
Над вуликом кружляють бджоли,
Цвітуть черешні біля школи.
О, неповторна ніжна мить,
Перше кохання, ніч бринить...
Тривожна музика бджолина,
Пливе човном весняна днина.
Ось ти ідеш, у серці щем
І пахне медом, і дощем.
Схилили в воду верби віти,
Як боляче тебе любити!
Коли не любиш ти мене,
Коли ж кохання це мине...
На яблуні-дичці листки облетіли,
По жовтому листі ідемо ми вбрід...
Журавлики наші, ви вже відлетіли,
На рідній Вкраїні лишаєте слід.
Однісіньке яблуко осінь зігріло.
Блищить від дощу, зігріваючи сад.
І наше кохання, мабуть, не дозріло,
І ти вже пішла, не вернешся назад.
Назавжди пішла, і без тебе ці ночі,
Як темінь якась у сутані думок...
В душі, у моїй, віддзеркалились очі,
І в серці моєму – кохання струмок.
Я вперше бачу дівчино в тобі:
Такі тендітні і округлі плечі...
І тільки очі ще бажають втечі,
А тіло я забрав уже собі.
Матіола
Літо, цвіте матіола,
Вечір, смеркання, ніч.
Тихо, як тихо навколо,
Небо із тисячі свіч...
Місця ген срібне коло,
Твого цілунку мить.
Ніжно цвіте матіола,
Кличе у ніч і п’янить.
Приходить субота,
Неділя, неділька...
Тривоги, робота, –
Чекаю знов понеділка.
І так кожен тиждень,
І так без краю.
Приходжу до тебе,
Чекаю.
І ти не знаєш,
Що я тебе кохаю.
Ти повернулась не та
Через багато років.
І не твої уже уста,
І не твої вже кроки.
І ця молитва не твоя
І не твоя усмішка.
Але ж не той уже і я,
Я – вже філософ трішки.
Завтра осінь.
Прощання час.
Світанок. Просинь
Зустріне нас.
Цілунки, сльози,
Сумні слова.
Минули грози –
Осінь жива.
Твої сліди, як відбитки
На фотопапері.
Вони вже мертві
Без твого тепла.
Твої слова,
То мертві звуки,
Що здавались
Колись музикою.
Межа кохання
Ти моя й не була. Просто жінка чужа.
Тож чому така рідна до болю.
Де в коханні проходить межа,
Та, що круто так змінює долю.
Маки в житі цвітуть, аж світанок горить,
Ці вуста націловані, ніжні.
Я пройшов ту межу, промайнула та мить,
Ми лишились по сторони різні.
Скільки років пройшло і здалося – кінець.
Все забулось, зів’яло, зітліло.
По коханню топталися, хай йому грець,
А воно все не гасло, жевріло.
Ось зустрів я тебе, і той попіл, і дим,
Що труїли і серце, і душу.
Все розвіялось. Ось я один,
Як на сповіді мовити мушу.
Ти така як була, як намріяв колись,
Ті ж уста, і ті руки, і брови.
І ті коси що так перед очі вились,
І той сум у очах, і тепло твої мови.
Ніби все як було, але ти вже чужа,
Хоч рідніших не було ніколи.
Я півкроку зробив, та проклята межа
Пролягає між нами відколи.
Рої думок в твоєму
Погляді,
Вилились вночі на
Подушку
З твоїми сльозами.
Щастя хочеться в цю мить,
Все минуле – спогади.
Серце так моє щемить,
Перед твоїм поглядом.
Ятрить душу твоє ні,
Йдуть кохані парами.
Так незатишно мені,
Як весні під хмарами.
Хай дощ не скінчиться ніколи,
Бринять в душі ці ніжні звуки.
Мого кохання ніч довкола,
Цілую ніжні твої руки.
Нехай нам сон лише насниться,
Твоїх цілунків ціла злива.
Хай сипле іскри громовиця,
В моїх обіймах ти щаслива.
Хай ніч не скінчиться ніколи,
Нехай кричать допізна сови.
Від почуттів аж груди коле,
Від теплоти твоєї мови.
Рідна мова
Мово моя, непокірна і мила,
Ти все живеш і дзвениш.
Скільки рубали у тебе крила,
Думали – не полетиш.
Скільки тебе заставляли мовчати,
Скільки палала в вогні.
Мово моя, ти народом почата,
Ти у народі живеш і в мені.
Рідна моя, непокірна і мила,
Наче гірське джерело.
Звідки береться у тебе сила,
Щоб побороти зло.
У тумані одвічних мрій,
Залишились твої сліди.
І вертається образ твій,
Як весло до води.
Я не можу тебе знайти,
Загубилися почуття.
Стала білою чайкою ти,
В міражі з небуття.
Не треба згадувать, не треба,
Все промайнуло, все пройшло:
І громи, й райдуги, дзвін неба,
Й моєї юності село.
І перші дотики долоні,
І перші сльози, ти прости...
Мабуть, то я був у полоні
І вартувала мене ти.
Усе, що в мене в душі, тобі
Сказати нині я не смів.
І очі твої голубі,
Купаються в подиві снів.
І губи твої, як сливи,
Вологі після дощу.
Мені хотілося зливи,
Не йди, почекай, я прошу.
Залюднене море вокзалу
Із шумом воронячих зграй...
І холодно ти проказала:
„З тобою так нудно. Прощай”.
Боляче, Боже, мені
У дощові ці дні.
Крає серце ножем
Зрада, зрада з дощем.
Сиплять сльози в траву,
Ятрять душу живу.
Будять вночі і вдень
Дзвоники: „Дзень, дзень...”
Туга пливе з-за пліч
І все частіше в ніч.
Вранці впаде в туман...
Правда це чи обман?
Ой, Боженьку, що я роблю,
Ти близький і добрий в ці ночі.
Ріднесенький, як я люблю,
Коли цілуєш і губи, і очі.
О, мамочко рідна моя,
О світку мій милий і ясний,
Ще вчора була собі іншою я,
То де ж ти узявся, коханцю нещасний?
[Володимир Гдаль]
